В’ячеслав Загороднюк: «У тренерів має бути пекельне терпіння»

Иван Вербицкий

Стрімко увійшовши до світової еліти фігурного катання на початку 90-х років, Україна так само швидко з цієї обойми й випала. Через занепад виду в перші роки незалежності в 2000-х про славні перемоги пригадували хіба що успіхи танцювального дуету Олени Грушиної і Руслана Гончарова. За великим рахунком розвивалися одесити найперше тому, що тренувалися за кордом. У наших реаліях таланти вперто не росли. Однак, як показали події першої юнацької Олімпіади в Інсбруку, позитивні тенденції в українському фігурному катанні таки є. Про це свідчать срібні нагнороди танцювального дуету Олександри Назарової та Максима Нікітіна, а також друге місце Ярослава Паніота в командній першості.

Тренер Ярослава, чемпіон Європи 1996 року й бронзовий призер мундіалю-1994 В’ячеслав Загороднюк пояснив «Обозревателю», що треба Ярославу, аби вирости в справді сильного фігуриста у майбутньому, розповів, в чому стали видатними Баюл та Петренко, а також згадав ті часи, коли сам упродовж 14-ти років працював у США. Правда, розмову з видатним у минулому фігуристом ми розпочали з підсумків юніорського чемпіонату України, котрий нещодавно завершився на київскій льодовій арені на вулиці Шалетт.

- Вийшло, що як спортсмени розташувалися за місцями на чемпіонаті України, так вони й справді виглядають, - розпочинаю розмову В’ячеслав. - Яша Годорожа наразі найсильніший серед юніорів фігурист, в нього є спроби на потрійний аксель. Потім йде Ігор Резниченко. Третій – Ваня павлов, з яким я зараз працюю над потрійним акселем. Йому 13 років. Мій вихованець Ярослав Паніот посів четверте місце. На даному етапі я це розцінюю як крок уперед, оскільки виникали різні негаразди з інвентарем, з ковзанами, з черевиками. Надодачу з літа хлопець виріс на 20-30 см. Ярославу виповнилося 14 років. У такому координаційному виді спорту, як фігурне катання, коли тіло росте, коли фігурист виріс з ковзанів майже на 30 см, коли доводиться за короткий проміжок часу змінювати дві пари черевиків і м’язова маса не справляється, це дуже суттюво. Зрештою, якщо раніше Паніот мав в арсеналі каскад «три-три», то зараз ці ж «три-три» у нього стали складнішими – «сальгоф-рідбергер». Крім того, ми вивчаємо нові елементи.

- Часто буває, що при рості техніка старих стрибків ламається взагалі…

- Власне, так воно й відбувається наразі. Коли Ярослав був маленьким й тренувався в інших тренерів, техніка була одна. Коли був у Москві, у більш професійних тренерів, винакало запитання, чому не вивчали два роки лім, таке обертання? Чому не робили прості елементи, з яких у фігурному катанні треба починати? Ми ж не починаємо відразу вчити вищу математику, а чпершу штудіюємо «два плюс два». Багато хто з тренерів, зокрема й у нас в Україні, забувають, що треба вивчати ази. З одного боку, я їх розумію, бо школи, батьки підганяють, щоб швидше давали результат. Але в підсумку виходить, що фундамент закладений дуже хиткий. Спортсмени ще якомсь рухаються до 12-14 років, а потім їх немає, залишаються одиниці, які хочуть кудись докарабкатися. Ось і виходить, що раніше ми на чемпіонатах світу й Європи змагалися за призи, а зараз украиїнські спортсмени боряться за кваліфікацію, щоб отримати якусь квоту.

- Виходить, що з Паніотом раніше мало займалися індивідуально?

- З ним індивідуально займалися. Люди за це отримували гроші. Але в Москві сказали, що не хочуть хохлам тренувати перспективу, адже матеріал дуже добрий, Ярослав – переспективний спортсмен. Також мають співпасти всі фактори, як кажуть, мають зійтися всі зірки: тренер, допомога федерації, батьків. До батьків навіть прохання: не заважати. Хлопець дорослий, 14 років, може й сам на каток ходити.

- Батьки Ярослава заважають?

- Дуже проявляє ініціативу батько. Думаю, що він це робить з добрими намірами, але свою активність потрібно проявляти в іншому напрямку. Тренеру треба довіряти, особливо якщо спортсмен з ним знаходить спільну мову. Приміром, мама Віті Петренка навіть не знала, де знаходиться каток. Моя матір також не знала. Оксана Баюл взагалі сама росла. Тобто, всі ми повністю підпорядковувалися тренеру. Сьогодні у нас американізована система – хто платить, той замовляє музику. Але якщо ви платите тренеру, то довіряйте йому. Я ж мабуть щось знаю про фігурне катання, якщо прожив у ному 34 роки. Я іноді кажу батькам: навіщо ви мені розказуєте, що треба робити? Йдіть і тренуйте самі.

- Ви сказали, що у Москві не хотіли готувати спортсмена Україні. Але ж Паніота цілком могли зробити росіянином…

- Могло бути й таке. Втім, такого матеріалу, як Паніот, в Росії дуже багато. У них жорсткіша конкуренція, тому Ярослава спершу й відправили до Росії. Потім все змінилося, бо я повернувся з Америки. Федерація фігурного катання Паніота підтримує, спонсорує. Тому Ярослав й повернувся в Україну. За короткий проміжок часу, а ми співпрацюємо з Паніотом з вересня, вважаю, виконаний дуже великий об’єм роботи. То лише на перший погляд видається, що її не видно. То коли щодня приходиш на роботу й результат перестаєш помічати. А коли люди зі сторони, які не бачили Ярослава чотири місяці, кажуть, що зміни відбулися. Зрештою, й батьки це помічають. Кожен тато й мама хоче, аби його дитина була чемпіоном. Але й кожен тренер прагне довести підопічного того самого. Тому мині дивно слухати висловлювання, мовляв, я зумисно притримую Ярослава, щоб він отримав менше нагород, ніж я. Це маячня сивої кобили. Навпаки вважаю великим досягненням коли учень перевершить свого вчителя.

- Паніота знайшли самі чи він знайшов вас?

- Президент федерації Людмила Супрун завжди підтримувала Ярослава, а мені говорила говорила, що є такий матеріал. Втім, ми прагнули, щоби процес його зростання відбувався спокійніше, не так активно, як це відбулося. Активно, бо батько посприяв, щоб швидший перехід відбувся. Мені дуже приємно працювати з Ярославом. Ми вже знайшли спільну мову.

Пропрацювавши 14 років в США, я дивуюся, коли чую як деякі наші тренери, особливо – початкув, кричать на діток. Це неприємно. В Америці нема різниці, який рейтинг тренер мав торік, які досягнення в нього були. Щороку треба проходити тести USFA, TCA. Крімтого,  формально наставникові треба складати іспити з етики, естетики, з уміння поводити себе з батьками. Не склав тести – не тренуєш. То як в полції перевіряють, чи накричав на когось. Все фіксується. У США фігурним катанням займається п’ять мільйонів населення. Із п’яти мільйонів одна зірка обов’язково виросте. В Україні нашим видом спорту займається 500-1000 людей.

- Ви 14 років пропрацювали у США, але є вихованцем радянської щколи, яка зробила з вас зірку…

- Річ у тім, що американці теж жорсткі. Тренер в Колорадо Закрайчик, котрий має свою базу, веде жорсткий відбір. До нього дуже складно потрапити. А Закрайчик три роки тому визнавався кращим тренером США. Все завдяки тому, що колишній український танцюрист Юра Кочерженко працює з ним у парі, був з ним на національному чемпіонаті США. Юра розповідає, що процей в Закрайчика побудований дуже жорстко. Цей тренер не допускає на лід людей, які не пішли на розминку. То за умови, що йому платять 150 доларів за годину.

- Але там батьки теж можуть вказувати тренеру, щоб він ставився до їхнього чада інакше…

- Батькам за щастя вже ам факт втрапляння дітей до групи Закрайчика. Відбір там досяг такого рівня, що в разі. Якщо ти його проходиш, увагу тобі обов’язково приділятимуть. В іншого наставника Френка Керола урок триває 20 хвилин і людям за щастя відвідати ці, з першого погляду, нетривалі заняття. У Керола теж урок вартує 150 доларів за годину, але він дає й 20-хвилинні тренування дітям, які цього бажають.

- Кажете, що вас звинувачують, мовляв, ви штучно стримуєте підопічного, аби той не виграв стільки медалей, скільки було у вас. Може, наразі, в такому віці то справді потрібно, щоб спортсмен був голодним до перемог й не відчував себе зіркою після нагороди юнацької Олімпіади?

- Вважаю, що юнацькі Олімпійські ігри – хороший розвиток спорту, зокрема дитячого. Якщо у дитини присутня самовпевненість, то вона буде проявлятися й на вулиці, тільки в іншому. Юнацька Олімпіада – це розвиток олімпійського спорту. Завдяки таким змаганням чимало дітей будуть іти в хокей, фігурне катання, будуть йти з вулиці і проявлятися в спорті. Що поганого в тому, якщо людина виграла чемпіонат України, Росії чи США й поїхала на юнацькі ігри?

- Скажімо, німецький біатлон вважається найсильнішим у світі. Але там люди взагалі не звертають уваги на результати на юніорському рівні, іноді навіть не відправляють спортсменів на юніорські чемпіонати планети…

- В кожній країні свій світогляд. Суджу по собі. Я чемпіоном світу серед юніорів був, а серед дорослих не був. Росіянин Олексій Урманов не був чемпіоном світу серед юніорів, а став олімпійським чемпіоном.

- Ваш тренер Валентин Ніколаєв, коли ви стали чемпіоном Європи у 1996-му, не був задоволений прокатом програми. Ви виступом Паніота після срібла в командній першості вдоволені?

- Звичайно, ні. Втім, як говорив відомий російський тренер Валентин Пісєєв, коли його підопічна Ірина Слуцька виступила в довільній програмі не дуже добре, але виграла золоту нагороду: «Прокат забудеться – медаль залишиться». Зауважу, що Федерація відправила мене на змагання до Інсбрука буквально на чотири дні, я був не в команді. З Паніотом міг спілкуватися виключно з трибуни, проник тільки на три тренування. Проте Ярослав – молодець, впорався з завданням. Спортсмен він хороший. Якщо все буде складатися вдало і ми хоча б три роки попрацюємо разом, то результат буде дуже хорошим.

- Ярослав в Інсбруку продемонстрував щось таке, чого йому не вдавалося виконати раніше?

- Екстранового нічого не сталося.

- Відомо, що Паніот в зовсім юному віці виконував програму під «Тоску» Пуччіні. Це дуже складна музика. Вважається, що дітям вона не дуже підходить…

- Не знаю, хто підбирав ту музику. Якщо тренер, значить, так йому було потрібно. Якщо Ярослав – це йому тільки плюс. Наразі я дивлюся, що в роботі з хореографом він прислухається, намагається виконувати кожну дрібницю. Незабаром ми будемо ставити нові програми для нового сезону. Приблизно у квітні думаю долучити до цього процесу відомого балетмейстера Давида Авдиша з Санкт-Петербурга, хореографа Євгена Плющенка. Потім влітку поїдемо до США, щоб спокійно готуватися до наступного сезону. Зі мною, крім паніота, хочуть поїхати ще кілька студентів, зокрема Ангеліна Сінкевич. Зрештою, я працюю з цими дітьми й зараз.

- Давид Авдиш колись ставив програми й вам…

- Власне, в фігурне катання він прийшов через мене. Точніше, через свого друга Артура Дмітрієва, у 1994 році. Я щороку їздив Артура в Санкт-Петербург й так познайомився з Давидом Авдишем. Давид пропрацював один рік з Артуром, а потім в системі з ним почав працювати я. У Пітері є таке «Вар’єте трійка». Існує воно, муть, стільки ж, скільки й місто. В основному те вар’єте за вечерею дивляться іноземці. Так ось одного разу Артур поставив з Авдишем показову програму. Мені сподобалося й вирішив собі спробувати попрацювати з Давидом.

Наша співпраця тривала до 1998 року, доти, поки я не залишив любительський спорт. Потім, коли виступав до 2006 року на професійному льоду, я теж запрошував Авдиша в Америку, аби він допоміг поставити якусь цікауу програму. Тепер хочу продовжити з ним співпрацю. Мені дуже подобається Давидова творчість. У нього багато хороших ідей. Окрім того, Авдиш завжди дослухався до моїх побажань й тим самим програми були нашим спільним витвором.

- Як ставився до того, що ви готуєтете програми на боці, Валентин Ніколаєв?

- Схвально. Коли Ніколаєв і Галина Змієвська працювали в парі, Галина Яківна більше працювала над програмами, Валентин Олексійович – над технічною стороною. Коли тандем розпався, Змієвська поїхала до Америки, а ми з Ніколаєвим продовжили ще деякий час працювати в Україні та в Європі, я з задовленням підтримував контакт з Авдишем. Коли була нагода, ми Давида запрошували на збори в Італію. Відбувався обопільний творчий розвиток. Подобалося мені й йому.

- Ввважаєте, якби з Авдишем починали співпрацювати так рано, як зараз Паніот, то результати могли бути вагомішими?

- Все, що Бог не робить, на краще. По-друге, проаналізувавши мою кар’єру, можна дійти висновку, що результат міг би бути кращим, якби тандем Змієвська-Ніколаєв розпався трохи раніше. Адже коли в команді з’явилося два лідери – Петренко і Загороднюк, який наступав йому на п’яти – нас треба було розділяти. Це, коли поруч з’явився Плющенко, дуже добре в свій час відчув Олексій Ягудін. Олексій на той час вже був зрілим спортсменом, який повністю відбувся, але він перейшов до Тарасова. Якби залишився у Мішина, то Олімпійських ігор не виграв би. У нас вийшло майже так само. Після чемпіонату світу серед юніорів ми з Ніколаєвим стали крутися в усіх четверних – в тулупі, сальгофі, акселі. Але рік мене притримали в одній обоймі й це вплинуло трохи негативно.

До речі, коли Мішин почав говорити, що Плющенко перший виконав четверний тулуп, в «Совецкому спорті» вийшло спростування, мовляв, що ще в 1989 році В’ячеслав Загароднюк виконав четверний аксель з торканням. Тобто, я не виїжджав чисто, але четверний стрибок виконав першим. На даному етапі прагну, щоб ті результати, яких не досяг у своїй спортивній кар’єрі я, втілити у своїй тренерській діяльності. Удача любить найсильніших, але потрібне терпіння і труд, які все перетруть. Дуже би хотілося виховати олімпійського чемпіона і чемпіона світу.

- В Україні зараз вже можна готувати фігуристів такого рівня?

- Готувати чемпіонів світу і олімпійських чемпіонів можна де завгодно і як завгодно, . Головне, щоб було бажання. Звичайно, хотілося б, щоб в нашій країні хоч хтось полюбив якийсь вид спорту по-справжньому. Не важливо, хокей то буде чи бобслей. Ковзанок на зразок тої, в якій ми тренуємося на вулиці Шалетт, в місті-герої Києві має бути хоча б 20. Тоді у нас через років 15 з’являться зірки. Ті, які мають стати зірками, засяють, знайдуть шлях, можливість і гроші поїхати на збори. Хотілося б залучати до спорту спонсорів. Адже можна і заробляти гроші, і розвивати хокей, фігурне катання. Чому великі країни запрошують спеціалістів, а ми не можемо втримати навіть своїх? Я приїжджав в 2004-му, 2006 роках, Оксана Баюл приїжджала. Пропонуєш-пропонуєш, а віз і нині там. З таким ставленням починаєш думати, навіщо це потрібно.

- Але ви повернулися остаточно?

- Так. Поки тут, буду старатися. Але якщо не буде підтримки, то навіщо мені це потрібно, я, як і всі, хочу їсти ковбасу.

- То чому через 14 років вирішили залишити США?

- В Америці, правду кажучи, почував себе дуже комфортно. Вже вкоренився, змінив світогляд. Але захотілося додому.

- Патріотизм чи фанатизм?

- І те й інше в душі, звісно, залишилося. У нас в Україні дуже талановиті діти. Коли важко, коли треба йти через цей тягар, я підсвідомо себе в нього закинув, щоб знати, що попереду все буде добре. Міг спокійно сидіти, курити сигару й пити коньяк, тренувати людей по 100 доларів за годину, але закинув себе в наші умови. Раз так, то не збираюся шкодувати.

- З нашими дітьми працювати цікавіше?

- Цікавіше.

- Чому?

- Коли пояснюєш дитині, вона намагається все ввібрати і використати, наче губка. У США стоїш і розмовляєш немов сам із собою. Поговорив-поговорив, все зрозуміло і далі пішов розмовляти сам з собою. Зрештою, там теж працювати цікаво, бо при такій роботі також ростеш, тобто, з доброї сировини не лише ліпиш цукерку, а ще й створюєш обгортку. Тобто, з людини, яка взагалі не призначена для фігурного катання треба зробити фігуриста. Але часто заважають часові рамки, бо всі хочуть результату зараз і сьогодні. Досвід показує, що перед тим, як вимагати, треба трохи почекати і попрацювати, як я казав у свій час Оксані Баюл.

- Оксана слухала?

- Тоді слухала, бо тільки приїхала. Потім через два роки перестала слухати будь-кого, навіть тренера.

- Чому так виходить, що наші діти краще обучені, але найсильніші одиночники сучасники – американці й азіати?

- Все через те, що кращі наші тренери пороз’їжджалися. Японці в 90-ті роки що зробили? Вони підписували з тренерами збірної СРСР річні та дворічні контракти, платили їм гроші, виймали інформацію, і її обробляли. Тому й через 15 років класні японські фігуристи почали з’явилися, як гриби. Вони організовували шоу, запрошували радянських фігуристів. Навіть я, коли закінчував професійну кар’єру, в 2004 році їздив в Джапан-Тур. У них, по суті, діє радянська система відбору - п’ять тренерів, чотири, три, два і головний тренер. Тобто, піраміда. А в нас анархія – матір порядку, американська система.

- Ви підтримуєте стосунки з Валентином Ніколаєвим?

- Так. Він приїжджав на дорослий чемпіонат України. Окрім того, постійно спілкуємося по скайпу. В мене залишився дім в Річмонді, де він якраз мешкає. Зараз Валентин Миколайович тренує Іру Мовчан, яка на згадуваному чемпіонаті країни посіла четверте місце. Думаю, що на наступній українській першості ми Мовчан не впізнаємо. Вона виросте у майстерності, в катанні.

- Про Паніота з Ніколаєвим розмовляли?

- Звичайно, я з ним раджуся, як з батьком. Коли я їхав з Америки, Валентин Олексійович казав, що я єдиний, хто може ввібрати його інформацію й, мовляв, той поїхав. Я відповів, що будемо ділитися по інтернету.

- Взагалі, часто буває, що учні за довгі роки співпраці просто ненавидять своїх тренерів. У вас, виходить, все навпаки…

- Намагаюся дотримуватися принципу «комунікейшен еврібади лайф», як кажуть американці. Я не заводжу ворогів, намагаюся любити все, що навкруги мене. Ось ми розмовляємо з вами в День закоханих. Всім хочу передати, щоб побільше кохали і тоді будуть коханими. Якщо щось не виходить, то це тимчасово.

- Коли поїдете у США, тренування будете проводити в майже рідному Річмонді?

- Ні, адже перед від’їздом до України я переїхав і два з половиною роки жив у Лонґ-Біч. Ось, до речі, я говорив, що в Києві має бути 20 таких ковзанок, як на Шалетт. По окружній дорозі в районі Лос-Анжелеса 36 катків. Тренуйся де, з ким і коли завгодно. Таких хлопчаків як тут на цій ковзанці, в хокей там грають мільйони.

- У США вас приймають в якості гостя?

- В якості тренера. Контракту в мене немає, проте на всіх ковзанках я ні з ким не сварився і сваритися не збираюся. Наразі олімпійський чемпіон 1998 року Ілля Кулик разом з Катериною Гордєєвою відкрив у Лонґ-Біч свою школу. Власне, вони й кличуть мене на літо попрацювати. І взагалі кличуть. Я з ними міцно дружу.

- В один період ви активно зайнялися льодовими шоу…

- Я й зараз цю ідею не залишив. Після закінчення кар’єри мені дуже допомогло те, що я сім років займався йогою. Це допомогло зробити перехід від спорту в повсякденне життя більш плавним, допомогло не захопитися алкоголем та іншими сумнівними принадами. Коли пішов зі спорту, пережив серйозну депресію. Воно й не дивно, адже за роки спортивної кар’єри звик постійно бути на телебаченні. Мене регулярно запрошували на американські телешоу, MTV-champions, NBC, StarWorld, виступав у вечорах, організовуваних Браяном Бойтано і Тарою Ліпінскі.З часом, оскільки з’являлись нові люди, запрошень ставало все менше, потім перестали запрошувати взагалі. Було важко, але завдяки йозі цю депресію я подолав легше.

В той час я шукав якусь ідею бізнесу, навіть у США хотів будувати ковзанку. Свого часу шукав і займався разом із партнерами з ближнього зарубіжжя реалізацією пластикового льоду, які з ближнього зарубіжжя. Хотів, як і зараз хочу, розвивати фігурне катання, хокей, але тоді це було через пластиковий лід. Завозили сюди пластиковий лід, будували влітку ковзанки. Також в той час в 2006 році було популярним шоу «Меджік он айс». Планувалася серія показових виступів, але економіка й ставлення не дозволили реалізувати все задумане. Сподіваюся, невдовзі знайдуться спонсори й льодові шоу проводитиму знову.

- В одному з таких шоу ще зовсім маленькою дитиною виступав Ярослав Паніот…

- То не в мене. Мабуть, в Іллі Авербуха.

- Не вважаєте, що в такому емоційному виді спорту як фігурне катання йога могла б допомогти спортсменам не лише після завершення кар’єри, а й під час неї?

- Вважаю і раджу його своїм підопічним. Будемо шукати спеціалістів і цим займатися, коли прийде час. Я почав займатися йогою в 1997 році. Якби відкрив для себе це заняття трохи раніше, результати також могли бути вищими.

- Тренером ви вирішили стати не відразу?

- Спочатку, ще коли в 1997 році готувався до Олімпіади в Нагано, почав тренувати одну дівчинку, таку потужненьку. Коли вона у 18 років закінчила кататися, то хоч пішла нормальною дівчиною, крутилася у всіх потрійних, за 10 років дійшли до всіх потрійних стрибків. Ідея бути тренером у мене була завжди. Коли до мене у США приїхав Віталій Данильченко, він довго лікувався, потім, коли відновився, ще три роки повиступав. Тоді це мене більше зацікавило. Далі було те тикання в той чи інший бізнес, овчинка вичинки не варта. Багато не заробляв, а проблем було чимало, тому згодом твердо вирішив карабкатися по тренерській стежині.

- В’ячеславе, вас завжди вважали творчою особистістю. Ярослав Паніот також має такі риси?

- Ярослав – дуже творчий й надзвичайно спортивний спортсмен одночасно. Зараз у нього перехідний період, коли приходилось їздити з країни в країну, переходити від тренера до тренера. Все це навалилося на його тендітні плечі, а ці плечі хтось має підтримати. Очніше. Фізично плечі у Ярослава сильні, але в ментальній свідомості – тендітні. Його підтримують батьки, але батько більше підтримує в контексті, що «ти крутіше всіх, а всі інші – круті не настільки». Але свою крутизну треба доводити на льоду, а не кричати про це на кожному кроці.

- Може, не вистачає того конкурентного середовища, яке було у вас?

- Конкурентне середовище зараз цілком нормальне. Хлопці намагаються і потрійний аксель стрибати, і четверні стрибки. Звичайно, відразу все не дається, потрібен час і терпіння. Особливо пекельне терпіння має бути у тренерів. Найперше – у спілкуванні з батьками. Батьки постійно запитують: «Як було?» «Нормально» - відповідаю. «А що було?» «Працювати треба». Скажімо, неможливо зараз з однією з моїх юних вихованок зробити потрійний аксель. Але навіть якщо ми зараз посадимо тут Валентина Ніколаєва, Френка Керола, всіх тренерів олімпійського калібру, вона все одно потрійного акселя не зробить. Ні завтра, ні через рік. Потрібен час, аби спокійно будувати фундамент для хорошого дому.

• Следите за обновлениями obozrevatel.com в вашей социальной сети

Новости по теме

• Умер впавший в кому от удара шайбой 16-летний хоккеист
• Сенсации «Киевского международного». Фоторепортаж
• Борцовские мега-файты в Киеве. Фоторепортаж
• Создан первый в мире робот-хоккеист. Видео
• Рим отказался от Олимпиады-2020